Наш общий бизнес-фронт BIKINIKA.com.ua
Що стосується мого ставлення до тлумачення, даного Конституційним судом - я повністю задоволений. Навіть, незважаючи на те, що по ряду заданих питань конституційне провадження було закрито, я вважаю, що поставленої мети домігся. І в моральному плані, тому, що банки тепер не зможуть говорити, що виграють будь-який суд, і в правовому, оскільки у позичальників з'явилося дуже потужна зброя - повноцінне застосування цього Закону в судах змусить банки переглянути своє ставлення до по-споживачів.
При цьому значення має не тільки резолютивна частина рішення КСУ, де суд дав тлумачення закону, а й мотивувальна, в якій він описав, як прийшов до такого висновку.
Але все по порядку.
По-перше, КСУ зазначив у своєму рішенні, що свобода договору є обмеженою - вона обмежується критеріями справедливості, сумлінності, пропорційності і розумності.
Це вкрай важливо було донести до судів, які принцип свободи договору сприймали, як непорушний і всеперемагаючий привід для винесення рішень тільки на користь банків. До сих пір лише господарські суди дозволяли собі перевіряти справу всебічно, аналізуючи законність дій, як позичальника, так і банку. Суди загальної юрисдикції, розглядаючи позови кредитних установ до громадян, як правило, не вдавалися в тонкощі - "банк завжди правий". А обгрунтоване доведення представника боржника того, що договір юридично дуже сумнівний, змушувало їх лише думати про те, як би в рішенні "не помітити" всього, про що говорив і писав позичальник.
По-друге, Конституційний суд зазначив в рішенні, що кредитні договори можуть бути представлені у вигляді формуляра або іншої стандартної форми (частина 1 статті 634 цивільного Кодексу - договір приєднання). Це дуже важливо, тому що до цього в судах діяла чітка установка, що кредитний договір - це не договір приєднання.
Справа в тому, що частина 2 цієї ж статті Кодексу передбачає право позичальника (про приєднання якої боку договору) вимагати його зміни або розірвання, якщо зможе довести, що договір містить умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. А кредитні договори просто кишать нормами, що обмежують права позичальника, наприклад, обов'язок страхуватися тільки в обраних банком страхових компаніях , Заборона на отримання нових кредитів, заборона на надання поручительств і так далі.
Фото: znaikak.ru
Тепер достатньо довести, що конкретний договір є договором приєднання - і його можна розривати, що, як мінімум, призведе до припинення нарахування відсотків і неустойок. При цьому, якщо договір виглядає, як друкарський формуляр для заповнення (або містить незмінну частину) тоді і доводити нічого не треба. А якщо немає - то можна скористатися показаннями свідків (краще - колишніх співробітників банку) про те, що тексти кредитних договорів можуть бути змінені. Я, як колишній банкір, можу вас запевнити - текст кредитного договору з позичальником-фізичною особою ніколи не обговорюється - якщо його щось не влаштовує, він може йти в інший банк.
По-третє, важливою, на мій погляд, є аргументація КСУ про те, що держава підтримує розумний баланс між комерційними інтересами банків, щодо отримання справедливого прибутку від кредитування, і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Ключова фраза тут - "справедливої прибутку ". Мені важко назвати справедливою прибутком від кредитування ситуацію, коли суд стягує пеню, що перевищує розмір кредиту і відсотків в кілька разів, а таке - не рідкість.
На мою думку, при розгляді судових спорів, що стосуються договорів про отримання споживчого кредиту, суди цілком можуть застосовувати Закон України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань" , Який передбачає, що неустойка (пеня) встановлюється за домовленістю сторін, але не більше подвійної облікової ставки НБУ (близько 16-24% річних). Це, погодьтеся, краще, ніж зазначені в деяких кредитних договорах 0,5 - 1% в день (182,5 - 365% річних). Вищевказаний закон регулює господарські відносини, але легко може бути застосований за аналогією закону.
По-четверте, я вважаю цінною і значущою формулювання, викладену в рішенні КСУ, і що стосується способів захисту державою інтересів споживачів (позичальників). Зокрема в рішенні зазначено, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин. Це здійснюється шляхом встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
Це формулювання представляє цінність в першу чергу для суддів, яким в по-останньої час активно внушалось банками, що за винесення рішення на користь боржника суддів будуть притягувати до дисциплінарної відповідальності. Однак викладена вище позиція Конституційного суду України свідчить про готовність влади розглядати суперечки відповідно до закону і визнавати договори про видачу споживчих кредитів недійсними (в разі оскарження договору) або неукладеним (при відсутності істотних умов договору, передбачених ЗУ "Про захист прав споживачів ").
Фото: aidcredit.ru
По-п'яте, в рішенні КСУ є посилання на порядок укладення договору про надані-ванні споживчого кредиту, на ньому хотілося б зупинитися детальніше. Частиною 2 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що кредитодавець (банк) зобов'язаний надати позичальнику до отримання кредиту в письмовій формі інформацію про кредитні умови. Однак, незважаючи на те, що ця вимога з'явилося в законі з 2005 року, я, як банкір знаю, що реально воно не виконувалося банками до літа 2007 року. У кращому випадку вони писали в тексті кредитного договору, що інформація нібито отримана, але письмових повідомлень про умови кредитування в банках не існувало. При необхідності, будь-який колишній працівник банку, як свідок у суді, зможе підтвердити це.
Однак кредити (в тому числі валютні) видавалися . А пунктом 1 частини 7 статті 15 закону передбачено, що в разі, якщо надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію (кредиті) спричинило придбання продукції, яка не має необхідних споживачеві властивостей - споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків. Дана норма дозволяє розривати валютні кредитні договори і, в порядку компенсації збитків, зменшувати суму боргу до гривневого еквівалента за курсом на момент отримання кредиту.
Крім вищевикладеного, за ненадання або надання неповної ін-формації про умови кредитування, банк несе відповідальність перед державою (бюджетом) у вигляді штрафу в розмірі 30% від суми виданого кредиту.
Продовжувати список цінних прав, які нарешті з'явилися у позичальників у зв'язку з прийняттям рішення КСУ, можна ще дуже довго. Упевнений, найближчим часом багато юристів і судді приділять особливу увагу детальному прочитанню цього закону. Зі свого боку рекомендую з пристрастю вивчити статті 11, 15, 18, 19, 21, 22, 23, а також по-становлення Національного банку України №168 від 10.05.2007 р
Оскільки раніше ці права у позичальників були фактично забрані суддею Верховного суду України Луспенику Д.Д., який і є автором узагальнень судової практики, які стали проблемою для цілої країни, то зараз порушені права потрібно захищати.
Рішення судів, постановлені з посиланнями на узагальнення, або містять доводи про не застосування закону, слід переглядати за нововиявленими обставинами (заяву про перегляд рішення подається протягом одного місяця після виникнення нових обставин). Рішення і ухвали судів, в яких йде мова про сплату або стягнення держмита за розгляд позову про захист прав споживачів, слід переглядати з вимогою повернення незаконно отриманої держмита.
Наостанок, хотілося б розповісти про тих питаннях, які були поставлені в конституційному зверненні, але не знайшли відображення у рішенні. Це питання, відповіді на які повинні були фактично підтвердити норми, які і так є в Законі, але судами ігнорувалися.
Зокрема, той факт, що кредити на покупку житла є споживчими кредитами , Викликав багато суперечок. Судді в районних та апеляційних судах наполегливо доводили, що квартира не є продукцією в розумінні цього Закону, не наводячи, втім, ніякого обгрунтування такої позиції. У той же час в частині 2 пункту 7 статті 11 Закону зазначено, що до споживчих кредитів на покупку житла не застосовується право на відкликання згоди на отримання кредиту. Тобто, прямим текстом законодавець позначає кредит на покупку житла, як споживчий кредит. З цього також випливає, що грошова сума споживчого кредиту нічим не обмежена.