Наш общий бизнес-фронт BIKINIKA.com.ua
У статті розкривається правова природа судових витрат і описується різні процедури їх стягнення після вирішення справи в судах загальної юрисдикції та арбітражних судах. Автором також досліджується питання можливості стягнення подібних витрат шляхом подачі самостійного позову про відшкодування збитків.
Ключові слова: судові витрати, витрати, пов'язані з розглядом справи, збитки.
Сторона, на користь якої суд прийняв рішення, має право на відшкодування судових витрат з сторони, що програла. До таких витрат закон відносить державне мито та судові витрати, пов'язані з розглядом справи (стаття 88 Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації, стаття 101 Господарського процесуального кодексу Російської Федерації).
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 статті 333.18 Податкового кодексу Російської Федерації за загальним правилом розмір державного мита повинен бути визначений і сплачено ще до подачі заяви в суд. Платіж цей фіксований, в чому полягає його принципова відмінність від судових витрат, розмір яких неможливо в повній мірі оцінити до закінчення судового розгляду. Оскільки можливість відшкодування судових витрат закон пов'язує з необхідністю їх фактичного несення стороною, а в деяких випадках також із заявою про це клопотання (наприклад, для стягнення витрат на оплату послуг представника), дозвіл зазначеного питання не завжди можливо при прийнятті судом акту, яким справа вирішується по суті.
Хоча наука цивільного процесу виходить з міжгалузевого характеру інституту судових витрат, закріпленого в обох процесуальних кодексах, що передбачає єдині цілі і принципи їх правового регулювання в цивільному і арбітражному процесі, порядок відшкодування судових витрат після винесення рішення по справі повністю залежить від того, в якій системі судів - арбітражних судів або судів загальної юрисдикції - розглядається справа.
Якщо вимоги про стягнення судових витрат в рамках Сторін не заявлялися, сторона може подати самостійний позов, і є ймовірність, що він буде задоволений судом загальної юрисдикції.
За останні кілька років в системі арбітражних судів вироблений досить логічний порядок відшкодування судових витрат. Відповідно до статті 112 Господарського процесуального кодексу Російської Федерації питання про судові витрати вирішуються арбітражним судом, який розглядає справу, в судовому акті, яким закінчується розгляд справи по суті, або у визначенні. У разі якщо арбітражний суд в своєму рішенні або ухвалі відмовив зазначене питання, заява про розподіл судових витрат може бути розглянуто в тому ж і тоді, коли воно подано після прийняття рішення судом першої інстанції, постанов судами апеляційної та касаційної інстанції, оскільки Арбітражний процесуальний кодекс не виключає такої можливості (п. 21 Інформаційного листа Президії Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 13 серпня 2004 № 82 «Про деякі питання застосування Арбітражного п оцессуального кодексу Російської Федерації »).
Президія Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації в пунктах 1 і 2 Інформаційного листа від 5 грудня 2007 р № 121 «Огляд судової практики з питань, пов'язаних з розподілом між сторонами судових витрат на оплату послуг адвокатів та інших осіб, які виступають в якості представників в арбітражних судах »додатково роз'яснив судам, як стягувати витрати після винесення рішення. У разі якщо питання про відшкодування судових витрат на оплату послуг представника в суді першої інстанції не розглядалося, то сторона має право в рамках цієї справи звернутися з відповідною заявою про стягнення завданих збитків, якщо ж суд апеляційної (касаційної) інстанції відмовив питання про розподіл судових витрат , понесених у зв'язку з розглядом справи у відповідній інстанції, заява про розподіл судових витрат може бути подано також до суду першої інстанції. В результаті, якщо заяву про стягнення судових витрат після прийняття постанови в одній з вищих інстанцій подається до суду, який виніс цю постанову, а не в першу інстанцію, як зазначає Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації, то виробництво по такій заяві суди припиняють.
Підхід судів загальної юрисдикції до питань стягнення судових витрат після винесення судового акта, який вирішує спір по суті, істотно відрізняється від позиції арбітражних судів.
Якщо вимоги про стягнення судових витрат в рамках Сторін не заявлялися, сторона може подати самостійний позов, і є ймовірність, що він буде задоволений судом загальної юрисдикції.
Одночасно існує і зовсім інша практика. Іноді суди загальної юрисдикції, подібно арбітражним судам, виходять з того, що питання про судові витрати повинен розглядатися тим судом, який дозволив основна справа - в рамках цієї ж справи. В такому випадку суду надана можливість винести ухвалу про судові витрати на підставі статті 104 Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації, що підтверджується роз'ясненнями Верховного Суду. Однак навіть при такому, здавалося б, подібному до арбітражними судами, підході до стягнення витрат суди загальної юрисдикції не пов'язують можливість винесення ухвали про судові витрати з повноваженнями суду виключно першої інстанції.
На наш погляд, порядок стягнення судових витрат після розгляду справи повинен бути єдиним для цивільного і арбітражного процесу. Наявність таких різних підходів до вирішення питання, що має єдину правову природу, неприпустимо з точки зору теорії права в цілому і цивільного процесу зокрема. В результаті застосування норм міжгалузевого процесуального інституту ставиться в залежність виключно від гілки судової влади.
У самостійних позовах про стягнення збитків у вигляді судових витрат, в разі, якщо для стягнення таких витрат існує процесуальний порядок-винесення ухвали судом після вирішення справи, - слід відмовляти, оскільки позивач вибирає неналежний спосіб захисту свого права, ігноруючи спеціально передбачену процесуальним законом процедуру.
Для визначення єдиного і при цьому найбільш відповідного законодавства і його принципам порядку стягнення судових витрат, клопотання про стягнення яких не заявлялося в рамках спору, необхідно звернутися до питання їх правової природи.
Можна виділити три основні підходи до розуміння правової природи судових витрат.
Перший підхід ґрунтується на тому, що судові витрати за своєю правовою природою є збитками і являють собою реальний збиток, його, зокрема, дотримуються процесуалісти Санкт-Петербурзького державного університету.
Другий підхід полягає в тому, що судові витрати визнаються процесуальної, а не матеріальної категорією і відповідально не є збитками, так як не пов'язані з відновленням порушеного права. В теорії цивільного процесу такий підхід поділяє І.А. Приходько, що пропонує сформулювати загальні підстави відшкодування судових витрат, що відрізняються від підстав, стягнення збитків, які будуть базуватися на принципі відшкодування судових витрат в розумних межах. Арбітражна практика до 2002 р також дотримувалася зазначеного підходу.
Третій підхід являє собою компроміс між першим і другим. Відповідно до нього судові витрати володіють подвійною правовою природою - є одночасно як матеріальну, так і процесуальну категорію.
Найбільш обгрунтованим, на наш погляд, є підхід, відповідно до якого судові витрати за своєю правовою природою є збитками і являють собою реальний збиток. Це базове теоретичне положення прийняв Конституційний Суд в Визначенні «За скаргою Відкритого акціонерного товариства« Більшовик »на порушення конституційних прав і свобод положеннями статей 15,16 і 1 069 Цивільного кодексу Російської Федерації» від 20 лютого 2002 № 22-0, яким витрати на оплату послуг представника в арбітражному спорі визнані збитками.
У пункті 1 статті 15 Цивільного кодексу Російської Федерації передбачено, що особа, право якої порушено, може вимагати повного відшкодування заподіяних йому збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків у меншому розмірі. Стаття 15 Цивільного кодексу російської Федерації застосовується
тоді, коли немає спеціального порядку захисту порушеного права, так як вона носить загальний характер. Відносно судових витрат такий спеціальний порядок існує - він закріплений процесуальними кодексами, якими в тому числі обмежується розмір для витрат на оплату послуг представника - вони відшкодовуються в розумних межах, а не в повному обсязі, що відповідає загальній нормі, закріпленій в Цивільному кодексі Російської Федерації . Тобто норми громадян- ського і Арбітражного процесуальних кодексів представляють нічим іншим, як «окремий випадок передбаченого цивільним законодавством правила про відшкодування збитків стороні, право якої порушено стосовно учасникам цивільного процесу».
У зв'язку з викладеним коректним представляється вирішення питань по відшкодуванню судових витрат тільки в рамках тієї справи, в зв'язку з розглядом якого вони виникли, навіть після її розгляду. У самостійних позовах про стягнення збитків у вигляді судових витрат, в разі, якщо для стягнення таких витрат існує процесуальний порядок - винесення ухвали судом після вирішення справи, - слід відмовляти, оскільки позивач вибирає неналежний спосіб захисту свого права, ігноруючи спеціально передбачену процесуальним законом процедуру.
Окремим позовом можуть бути заявлені тільки вимоги про стягнення тих грошових сум, які не належать законом до судових витрат, тобто не потрапляють під спеціальний процесуальний порядок стягнення, однак були витрачені стороною на відновлення порушеного права в суді.